Історія колишнього директора школи з Дебальцевого, який через війну з нуля будує нове життя

2
23

Василь Михайлович Саляк став наймолодшим директором школи №1 в Дебальцевому. Вчив чужих дітей географії та інших природознавчих наук, виховував своїх, ростив онуків. Мав квартиру, дачу, машину. Як сам каже — доживав своє. Та коли українські військові були вимушені покинути Дебальцеве, Василь Михайлович, наче знову студент, без копійки в кишені розпочав життя спочатку.

У шкільному класі, де не лишилося жодного вікна, вітер тихо колише фіранки. Коридор, із розбитою на цеглини стіною, пустує. В білій стелі зачаїлася снарядна відтулина.

— А ось тут, праворуч, був мій кабінет! — тицяє пальцем у планшет Василь Михайлович. На відео — березень 2015-го року й дебальцівська школа №1. — Це актовий зал, виступав тут. Стільки разів… Атестати вручав.

Відеоряд супроводжує культове «Падіння» Джулі Круз, яке свого часу стало головною музичною темою телесеріалу «Твін Пікс».

«Другого числа о шостій сорок вісім ранку. З того боку вона летіла, — жіноча рука на відео малює уявну траєкторію й вказує напрямок однієї з мін. — Влетіла нам у вікно. Дуже щось крупне. Артилерист казав, що це якась міна «Тюльпан». Ну, я не знаю, що це. Сторожа контузило. Його жбурнуло аж до вікна».

— Це Тетяна говорить — наша завгосп, — коментує далі Василь Михайлович. — В тому спортзалі з діркою в стелі ворота на стіні намальовані. Ой, скільки ми там голів позабивали!

Василь Саляк майже три десятиліття присвятив цій, тепер розбитій війною, дебальцівській школі — був тут і вчителем, і директором. Переглядаючи відео, своїх відчуттів пояснити не може. Він щиро усміхається і водночас його голос тремтить, наче стропа, натягнута поміж дерев.

Василеві Михайловичу за п’ятдесят. Народився на Тернопільщині, але вже в дев’ятому класі опинився в Дебальцевому, куди його забрала тітка. Чоловіків-вчителів завжди не вистачає в школах, вони в меншості, не раз натякали рідні — так і обрав фах. Хотів йти на історію, але зрештою став географом.

Далі простіше: Луганський педагогічний інститут, знайомство з дружиною, й одразу після розпаду СРСР школа №1 в Дебальцевому, у якій він став вчителем географії-біології й наймолодшим директором — у двадцять дев’ять років.

Поцілунок міни

Дебальцеве, січень-лютий 2015-го. Радянська панельна п’ятиповерхівка майже порожня. Без газу, електрики й води. Василь Саляк та його син проводять звичний ритуал: йдуть на дачу на околицю міста по дрова та вугілля, а далі — назад у мікрорайон. Навпроти під’їзду випалений клаптик землі. Це не від снаряду. А від вогню, на якому мешканці будинку разом з вчителем знову готуватимуть собі їсти. Цегла, дрова, багаття, баняк. Їжа — готується.

Читайте также:  Жизнь «кипит»! Одичавший ж.д. вокзал Дебальцево сравнили с замком Дракулы

— Хотілось хоч раз на день поїсти гарячого. Зазвичай ми варили якусь кашу. Волонтери допомагали — давали тушонку, — пригадує Саляк. — У нас були запаси картоплі на зиму, капуста. Неподалік був колодязь. Інколи до нас сусіди приходили. Сиділи й розмовляли. Всі розуміли одне одного й ділились останнім.

Школа в січні ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде. Під час уроку вчителю й класу не раз доводилось переривати навчання через обстріли. Рвучка біганина в підвал, наче фізкультхвилинка, перетворилась на звичність. У підвал споруди ховався весь мікрорайон.

“Школа в січні ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде”

— На Водохреща це сталося, — згадує Саляк. — Був звичний урок, й раптом — вибухи. Ми сиділи в бомбосховищі без опалення й при свічках. Потім уроків взагалі вже не було. В нашу школу близько п’ять снарядів потрапило. А до цього ми там майже жили.

Саляк каже: «Урок можна догнати, а здоров’я?». Та попри це, він до останнього не хотів виїжджати. Але дружину та дітей все ж відправив до рідних. Останньою краплею для нього самого став перекур біля підвалу.

“Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення безглуздості такої смерті. Я не хотів виїжджати, нам було що втрачати”

— Я вийшов з підвалу виглядати сина, який залишився зі мною в місті. Він вже мав повернутись з  птахофабрики, бо там працював ветеринарним лікарем. Нема й нема, а вже по шостій. Щойно я підпалив цигарку — вибух. Впав на землю. За кілька метрів від мене розірвалась міна. Дивлюсь на ногу — кров. Це уламок ледь поцілував її. Це ж безглузда смерть, на рівному місці… — робить паузу Василь Михайлович, намагаючись підібрати слова. — Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення безглуздості такої смерті. Я не хотів виїжджати, нам було що втрачати. Але потім зрозумів — воно того не вартує… «Якось буде», — подумав.

У Дебальцевому саме тривала евакуація. На той час в школу Саляка вже потрапив снаряд. Розбиті вікна з колегами залатав клейонкою. Кілька десятків автобусів курсували до найближчих безпечних міст. Василь Михайлович опинився в Бахмуті, де його напоїли, нагодували й купили квиток на поїзд. Хто? Він не знає. Мабуть, волонтери, міркує вчитель тепер.

Читайте также:  Пережити війну в мирному Харкові. Історія молодої актриси з Дебальцевого

Охоронець школи

Василь Саляк приїхав до Києва. За цей час його дружина вже знайшла роботу в одній з київських шкіл. Згодом сім’я почала орендувати кімнату. Сам вчитель був впевнений: він переселенець тільки до кінця навчального року.

— Ми приїхали голі-босі. Я навіть атестаційного листа, який підтверджує мою вчительську кваліфікацію, не взяв. Добре, що трохи діти допомогли. З першого вересня, думав, буду розповідати про фізичну географію знову у нашій дебальцівській школі, — пригадує він. — Навіщо було тягатись з теплим одягом, якщо ми скоро повернемось?

Але реальність виявилася іншою.

Шукаючи роботу згодом, Василь Михайлович натрапив на оголошення приватної охоронної фірми. Там сказали: «Беремо всіх». А щойно дізнались професію нового співробітника, направили охороняти освітні заклади.

“Шукаючи роботу згодом, Василь Михайлович натрапив на оголошення приватної охоронної фірми. Там сказали: «Беремо всіх». А щойно дізнались професію нового співробітника, направили охороняти освітні заклади”

— Ми фактично почали життя спочатку — і це на шостому десятку років. Відчуття, наче ось закінчили університет й перед нами усі горизонти. Тоді, звісно, було легше. Ми отримали квартиру й самі обирали, як її облаштувати. А тут, так розумію, навряд чи колись матиму змогу купити житло. Добре, що згодом вдалося оформити пенсію — стало трохи легше.

Щоб прожити у столиці, Саляку довелось багато працювати. Його життя було таким: добова зміна у Київському університеті права, далі — на метро й добова зміна у Слов’янській гімназії. Зранку вихід на денну зміну у молодшій школі — до шостої вечора. Після шостої — душ, гоління, заготівки їжі для наступних робочих днів. Зранку — Київський університет права. І так по колу. Василь Михайлович відробляв без трьох днів повний місяць. Двадцять з них — доба.

— І як вам працювалося охоронцем, коли там, удома, ви були директором? — питаю.

— Та таке, — сухо й одразу відповідає Саляк. — Я майже не спав спочатку, але нам треба було вижити. Гроші мають властивість закінчуватись. А що робити? Я поважаю будь-яку професію. Кожна праця почесна. Хоча б своєю необхідністю. Бо гроші завжди нелегко заробляються. Зрештою, яка б не була робота, якщо ти її добре виконуватимеш, тебе завжди цінуватимуть.

І оцінили.

Минулого року в гімназії міжнародних відносин №323, де працює вчителькою дружина Василя, з’явилось місце викладача географії й економіки. «Скільки можна ночами не спати? Так можна й ноги протягнути. Пішли до нас», — сказала дружина. Саляк отримав шанс знову стати учителем.

— Це вже минуло два роки, — каже Василь Михайлович. — Хоча фізично я не залишав школи. Але одне діло на дверях стояти, а інше налагодити контакт з дітьми та якось їх зацікавити. Хвилювався — бо ж час минув…

Читайте также:  Украинские бойцы продвинулись к Дебальцево и вернули Рассадки

Василь Михайлович намагається згадати свій перший урок після переселення.

— У Дебальцевому класи невеликі — п’ятнадцять-двадцять учнів. А в моєму 5-В класі, скажімо, тридцять дев’ять дітей. Це не просто, адже я звик приділяти увагу практично всім — питати в них, викликати до дошки. А тут… Це й невеличкий тиск. Спочатку учні придивляються до тебе, вивчають манеру твоєї роботи. Швидко знаходять слабке місце. Але таланту не проп’єш!

Підготувати до життя

Скоро мине рік, як Василь Саляк викладає в київській школі. Здається, все стало на свої місця: підготовка, заняття, репетиторство, зошити, програма… Майже. Вчитель вірить: одного дня він знову повернеться в Дебальцеве. Але за умови — якщо територія буде підконтрольна Україні.

На питання, що найперше він зробить, повернувшись додому, Василь Михайлович хвильку думає й каже: «Повернусь у школу».

Це буде морально непросто. Війна поділила педагогічний колектив.

— От скажіть, коли окупована частина Донбасу повернеться під контроль України (а це, звісно, станеться), то кого карати за те, що люди стали сепаратистами? — Саляк раптом насуплює брови. — Мені здається, школа має готувати дітей до таких життєвих викликів.

— Цьому можна навчити?

— На цьому вся педагогіка базується: показати, що таке добро і що таке зло. Відповідати добром на добро. Хочеться, щоб діти виростали людьми — були милосердні, розуміли й підтримували одне одного. Я не вірю в прислів’я «Людина людині — вовк».

“На цьому вся педагогіка базується: показати, що таке добро і що таке зло. Відповідати добром на добро”

***

Як сам каже Саляк, його життя чимось схоже до веселки. Принаймні, ці подібності він зауважував до війни в Дебальцевому.

— А зараз?… — повторює питання і замовкає на кілька секунд, дивлячись у стіл. — Сонце ще не вийшло. Нема веселки поки що.

— А коли буде знову?

— Коли війна скінчиться.

— Можна довго чекати.

— А що лишається? Дощ ще, певно, трохи йтиме. Але це вже весняний дощ. Мої діти вже точно не повернуться в Дебальцеве, а онуки тим паче. Але ми з жінкою хочемо. Хоча розумію: так, як було раніше, — не буде ніколи, — говорить, наче має сумніви, Саляк й додає: Правда ж?

Журналіст Дмитро Пальчиков
Фото Олександр Рупета

theukrainians.org

ОЦЕНИТЕ НОВОСТЬ
1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(оценок нет)

Отправить ответ

2 коммент. в "Історія колишнього директора школи з Дебальцевого, який через війну з нуля будує нове життя"

Войти с помощью: 
Alexander Sh

Класс химии хорошо помню- у нас классный руководитель был химик, выпуск 93-го

принцеса Ентропія

До войны я считала что только у 3, 5, 6 и 4 школ есть директора)
Ну потому что я о них слышала