✏ «Я вперше відчула гіркий подих війни під час Помаранчової революції … Коли їхали автобуси з Енакієво через Дебальцівський «хрест» до Київа вночі… Коли набилось повне кафе бидлоти і кричало «За нас, за вас і за Донбас! Янукович наш президент!» Ще тоді я зрозуміла — достатньо трохи підштовхнути, і буде війна… Ми різні і чужі… Ви можете уявити собі «референдум» по донецько-кримському сценарію на Заході України? Я — ні. Тут люди пам’ятають, якою ціною була здобута незалежність України!

В травні 2014 почала просити старшого сина виїзджати — залишити його тут я не могла, виїзжати він не хотів. Важко все покинути і поїхати невідомо куди. Дуже боляче було, коли рідний брат кричав, що я фашистка і бандерівка, бо я не повірила в одеський Будинок профспілок. Не вірю і зараз — росії була потрібна страшна картина, вона її зробила.
Під час Майдану постійно дзвонив товарищ мого сина, та більше писав: «Не вірте телевізору, вони — кати, вбивають, скальпують, голови відрізають… Дорослі забороняють молоді від них відходити, особливо вночі, але ми переможемо! Слава Україні!» Від нього я дізналась, як підпалили Будинок профспілок в Київі, відключили воду, не давали тушити… Фото, відео — то був жах…
Потім дзвонила коліжанка з Криму, розповідала, що там робиться. Поздвонить по Скайпу, а там техніка кацапська їде — і це серед біла дня, напроти школи… Там також не всі до москвобаду хотіли…

Гидко було, коли вата йшла на свій «референдум»… Перші блок-пости… Однокласниця іде з торбами, її питаюсь: «Ти куди з такими сумками?» Та відповідає: «На війну, ти не знаєш? У нас блок-пост поставили!» Чомусь від тої війни вона втікла швиденько до росії …

Читайте также:  Педагоги-преступники заставляют малышей рисовать триколоры и любить "ДНР"

Страшно було, коли все почалось, і прокинулись ми не від будильника, а від залпів! Вперше в житті то дійсно було страшно — ми падали в коридорі на підлогу і лежали з малими… Всього описувати не буду, нас звільнили, і нарешті прийшли Наші!
А як ще боліло сердце за Шахтарськ: бабуся, дитина війни, знов війну побачила — ще страшнішу…

Як потім терористи обстрілювали Дебальцеве — не бачили тільки сліпі довгих півроку… За цей час я на місяць виїджала в Міронівське, потім повернулась додому. До останього сподівалась, що Дебальцеве більше не віддадуть ніколи.

Виїзжала вже з котла 1 лютого 2015 — той день запам’ятався на все життя не тому, що нас двічі обстріляли коло Управління дороги і на миронівському блок посту. А тому, що я почула в бомбосховищі (після того, як наші автобуси розбили російські терористи, ми спустились туди). Якась «перелякана» кричала: «Куди ти дітей везеш? Нам подзвонили ополченці, виїзжають тільки укропи, всі машини вони розтріляють, виїхати не дадуть нікому!» Я відповіла: «Нехай вбивають дорогою, дітей в окупації не залишу!»

Ми виїхали і вижили! В Дебальцевому більше не була, чи поїду — не знаю. Можливо, після перемоги треба з друзями вшанувати пам’ять загиблих. А зараз воно мені чуже і вороже. Ми з дітками полюбили Галичину, це благословенна Богом земля! Полюбили цих людей, які приняли нас, як рідних! Є мета збудувати свій будинок, і рухаюсь в цьому напрямку, ми хочемо жити серед людей, які нас захищали, серед наших рідних АТОвців ! Бог дасть, все буде добре!

Читайте также:  Подставил депутат - подробности гибели Исы Мунаева под Дебальцево

Але війна триває, не можна забувати про хлопців на передовій… До речі, хочу звернутись до людей з підконтрольної території. Ви ж поряд з нашими хлопцями. В середу ліпили вареники і дружина військового поділилась, що дзвонив чоловік, просив кастрюлю літрів на 5 — ми відправили… Але невже у вас кастрюль немає… Хлопці самі не попросять — допомогайте, цікавтесь, чи щось треба… Тут достатньо клич кинути, і всі сходяться — хто вареники ліпить, хто продукти несе, хто закрутки. Не вірю, що там на Сході ніхто не допомогає. Зараз в’яжу шкарпетки ))) Хотіла взяти рамку наскувальну, сітку плести — дівчата кажуть, є кому плести, краще в`яжи шкарпетки. Ну треба — так треба, буду взувати нашу армію!
Колись мене питали в Дебальцевому, чи я таким чином хочу всю армію взути — всю я не встигну, тільки нас разом багато )) І ми переможемо! Перемоги, Миру і Добра! Буде Україна!»

Наталя.

✏ P.S. Данная запись — из рубрики личных историй соотечественников, которые не предали свою страну, в разной мере пострадали, но не сломались духом. Кто обустраивает новую жизнь на свободной территории, кто сражается на фронте за независимость нашей страны, кто продолжает жить в оккупации, надеясь на освобождение… Давайте рассказывать о себе, давайте покажем, что люди с Донбасса — это не только предатели-коллаборанты. Свои истории присылайте анонимно на адрес электронной почты [email protected]


Отправить ответ

Оставьте первый комментарий!

Войти с помощью: