«Нехай вбивають дорогою, дітей в окупації не залишу!»

Истории беженцев, Новости0 коммент.

Беженцы из Дебальцево

✏ “Я вперше відчула гіркий подих війни під час Помаранчової революції … Коли їхали автобуси з Енакієво через Дебальцівський “хрест” до Київа вночі… Коли набилось повне кафе бидлоти і кричало “За нас, за вас і за Донбас! Янукович наш президент!” Ще тоді я зрозуміла – достатньо трохи підштовхнути, і буде війна… Ми різні і чужі… Ви можете уявити собі “референдум” по донецько-кримському сценарію на Заході України? Я – ні. Тут люди пам’ятають, якою ціною була здобута незалежність України!

В травні 2014 почала просити старшого сина виїзджати – залишити його тут я не могла, виїзжати він не хотів. Важко все покинути і поїхати невідомо куди. Дуже боляче було, коли рідний брат кричав, що я фашистка і бандерівка, бо я не повірила в одеський Будинок профспілок. Не вірю і зараз – росії була потрібна страшна картина, вона її зробила.
Під час Майдану постійно дзвонив товарищ мого сина, та більше писав: “Не вірте телевізору, вони – кати, вбивають, скальпують, голови відрізають… Дорослі забороняють молоді від них відходити, особливо вночі, але ми переможемо! Слава Україні!” Від нього я дізналась, як підпалили Будинок профспілок в Київі, відключили воду, не давали тушити… Фото, відео – то був жах…
Потім дзвонила коліжанка з Криму, розповідала, що там робиться. Поздвонить по Скайпу, а там техніка кацапська їде – і це серед біла дня, напроти школи… Там також не всі до москвобаду хотіли…

Гидко було, коли вата йшла на свій “референдум”… Перші блок-пости… Однокласниця іде з торбами, її питаюсь: “Ти куди з такими сумками?” Та відповідає: “На війну, ти не знаєш? У нас блок-пост поставили!” Чомусь від тої війни вона втікла швиденько до росії …

Страшно було, коли все почалось, і прокинулись ми не від будильника, а від залпів! Вперше в житті то дійсно було страшно – ми падали в коридорі на підлогу і лежали з малими… Всього описувати не буду, нас звільнили, і нарешті прийшли Наші!
А як ще боліло сердце за Шахтарськ: бабуся, дитина війни, знов війну побачила – ще страшнішу…

Читайте также:  Ловушка захлопнулась?

Як потім терористи обстрілювали Дебальцеве – не бачили тільки сліпі довгих півроку… За цей час я на місяць виїджала в Міронівське, потім повернулась додому. До останього сподівалась, що Дебальцеве більше не віддадуть ніколи.

Виїзжала вже з котла 1 лютого 2015 – той день запам’ятався на все життя не тому, що нас двічі обстріляли коло Управління дороги і на миронівському блок посту. А тому, що я почула в бомбосховищі (після того, як наші автобуси розбили російські терористи, ми спустились туди). Якась “перелякана” кричала: “Куди ти дітей везеш? Нам подзвонили ополченці, виїзжають тільки укропи, всі машини вони розтріляють, виїхати не дадуть нікому!” Я відповіла: “Нехай вбивають дорогою, дітей в окупації не залишу!”

Ми виїхали і вижили! В Дебальцевому більше не була, чи поїду – не знаю. Можливо, після перемоги треба з друзями вшанувати пам’ять загиблих. А зараз воно мені чуже і вороже. Ми з дітками полюбили Галичину, це благословенна Богом земля! Полюбили цих людей, які приняли нас, як рідних! Є мета збудувати свій будинок, і рухаюсь в цьому напрямку, ми хочемо жити серед людей, які нас захищали, серед наших рідних АТОвців ! Бог дасть, все буде добре!

Але війна триває, не можна забувати про хлопців на передовій… До речі, хочу звернутись до людей з підконтрольної території. Ви ж поряд з нашими хлопцями. В середу ліпили вареники і дружина військового поділилась, що дзвонив чоловік, просив кастрюлю літрів на 5 – ми відправили… Але невже у вас кастрюль немає… Хлопці самі не попросять – допомогайте, цікавтесь, чи щось треба… Тут достатньо клич кинути, і всі сходяться – хто вареники ліпить, хто продукти несе, хто закрутки. Не вірю, що там на Сході ніхто не допомогає. Зараз в’яжу шкарпетки ))) Хотіла взяти рамку наскувальну, сітку плести – дівчата кажуть, є кому плести, краще в`яжи шкарпетки. Ну треба – так треба, буду взувати нашу армію!
Колись мене питали в Дебальцевому, чи я таким чином хочу всю армію взути – всю я не встигну, тільки нас разом багато )) І ми переможемо! Перемоги, Миру і Добра! Буде Україна!”

Читайте также:  АТО на Донбассе. История главврача из Дебальцево

Наталя.

✏ P.S. Данная запись – из рубрики личных историй соотечественников, которые не предали свою страну, в разной мере пострадали, но не сломались духом. Кто обустраивает новую жизнь на свободной территории, кто сражается на фронте за независимость нашей страны, кто продолжает жить в оккупации, надеясь на освобождение… Давайте рассказывать о себе, давайте покажем, что люди с Донбасса – это не только предатели-коллаборанты. Свои истории присылайте анонимно на адрес электронной почты [email protected]

Ещё по теме

Не пропусти ничего! Получай наши новости на email

Отправить ответ

Оставьте первый комментарий!

Войти с помощью: 
wpDiscuz